Розділ перший

Хлопці ще здалеку, тільки-но виповзли з яру на косогір, упізна­ли яблуню. Як і розповідав Олег, вона була схожа на тополю. Стов­бур рівний-рівний, і гілля рівне, притиснуте до стовбура. Жовті з червоними боками яблука здавалися іграшковими.

—  Таки не збрехав, справді гарна,— сказав задоволено Микола.

—  Як новорічна ялинка,— докинув Сашко.                              

Навіть Кудлай принишк біля них, ніби теж милувався її красою.

—   Значить, так,— підвівся на коліна Микола.— Підбіжимо, швидко нарвемо і гайда назад, у яр.

—   Може, разом не треба? — завагався Сашко.— Може, спочатку один хтось рватиме, а другий буде насторожі. Тоді...

—   Навіщо? — не дав доказати Микола.— Бачиш — нікого не видно, ні Шморгуна, ні дідуся Артема. Мабуть, у курінь поховалися од спеки.

—   Ну, нехай буде по-твоєму,— згодився Сашко.

Мить — і хлопці вже біля яблуні. Миколі добре: високий, довго­рукий, дістає до яблук. Сашко ж низький, став навшпиньки, зірвав одне, друге і все.

Але Микола не такий, щоб лише про себе дбати, він завжди до­поможе й іншому. Ось і цього разу виручив свого друга. Нагнув гіл­ку, покликав:

—   Іди рви.

Обірвали її вдвох, Микола хотів іще одну нахилити, а вона — трісь! — і відчахнулась.

—   Гав, гав, гав!..— залементував Кудлай.

—   Цить! Цить! — утихомирювали його.— Чого ти?